Хата- обрядовість, семантика житла

Українська хата — це затишна і мальовнича, найчастіше білена зовні і всередині, будівля, переважно під солом’яним дахом. Всюди вона має видовжену форму. Це тому, що всі приміщення в ній розташовуються найчастіше в такому порядку: хата — сіни, хата — сіни — комора, хата — сіни — хата. Житлове приміщення завжди у плані наближене до квадрата.

 

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях хати відчувається прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.

 

Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — все це знайшло відбиття у глибоко архаїчних, хоч і зафіксованих пізніше, віруваннях, звичаях та обрядах, пов’язаних з вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім.

 

Закладання нової хати, початок забудови садиби завжди супроводжувалися багатьма обрядами. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла.

 

Заборонялося будуватися на теренах, де раніше йшла дорога, було когось вбито чи покалічено, був будинок, спалений блискавкою. "Нечистим", отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. "Чистими", щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій — пошуків і ворожби.

 

На Лівобережній Україні, наприклад, з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.

 

Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб.

 

Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. Б демонології ніч виступає як час, коли діють чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, "нечистий дух", диявол бере хліб лише в "нечистому місці", а в чистому ніколи. Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов’язково закривали дерев’яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати. Зустрічалися й комбіновані ворожіння, в яких поєднувалися елементи описаних вище. Наприклад, для кожного з чотирьох глечиків води залишали на ніч ще й хліб.

 

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, потім — тварин, їхні черепи, ще пізніше — рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.

 

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині — накривати стіл.

 

Тип української хати належить до так званого Breithaus ("широкий житловий будинок"), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру — сіни.

 

Українська хата зовні відрізнялася від дещо більших за розмірами, завжди під двосхилим дахом, найчастіше рублених "ізб" росіян середньої смуги Росії. Своїм зовнішнім виглядом вона була наближена до житлових будівель південно-західних слов’ян, де переважало симетричне розміщення приміщень по обидва боки від сіней, хоч траплялося також розташування будівель і по один бік від них. У Чехії були відомі так звані теплі сіни, в яких влаштовували відкрите вогнище або хайло печі. Подібні теплі сіни бували і в козацької старшини.

 

У документах збереглося багато описів замків. Про фортеці, резиденції палацового типу і міські кам’яниці йтиметься у розділах, присвячених специфіці архітектури окремих періодів. Водночас слід мати на увазі, що до складу замкових або фортечних комплексів входили і житлові будівлі, мало відмінні від сільських чи передміських хат. Ще в першій половині XVIII ст. житло козацької старшини мало чим відрізнялося від житла багатих козаків і міщан. Народна основа житла, як засвідчують джерела, служила базою і для житла багатших людей в XV — XVIII ст. Про те, що навіть старшинські та гетьманські будинки були простими, засвідчують описи "хоромного построя" в Гадячі 1734 р., а також гетьманських "хором" у Глухові 1727 р. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни), в кожній світлиці по чотири вікна і тільки зовнішній вигляд будівлі з "ґанками" навколо, з віконницями, горищами над рундуками і над коморами, відрізняв їх від хати заможного козака.

 

Можна також припускати, що і форми дахів, і конструктивні деталі — аркади, галереї, а також їхнє декоративне оформлення — істотно не відрізнялися від масового народного сільського будівництва.

 

Цікавий опис шляхетського дворика 70-х рр. XVI ст. знаходимо з Волині. У житловому будинку тут було дві світлиці (кімнати) й комора. У дворі, де жили слуги, бачимо хату з сіньми і зведену окремо комору.

 

Писемні джерела дають нам також певні відомості і про планування житла в XV — XVII ст. В описі Луцького замку з 1552 р. йдеться про дві хати, які стоять поруч; між ними не було сіней, а тільки до однієї з них прироблено комору (хата + хата + комора). В описі замку і містечка Буремля 1573 р. є відомості про житло, що складалося з двох хат і сіней, а в сінях була виділена кімната, під якою розміщувалася пивниця. В люстрації Житомирського староства 1622 р. розповідається про житло з хати + сіней + комори. В інвентарному описі одного з дворів поблизу Володимира 1590 р. є відомості про великий дім, вкритий ґонтою. В плані він мав структуру хата + сіни + хата + комора. В замку був також маленький будиночок, який складався з хати, сіней і комори. З цього видно, що у XV — XVII ст. на території України вже були відомі житла типу "хата + сіни + хата", "хата + хата + сіни або комора".

 

Можна допускати, що в той саме час спостерігається і дальший розвиток планування житла, зокрема поява двох хат поруч на ширині, хати з ванькиром або комірчиною, виділенням кімнати у сінях. Питання появи додаткових приміщень при напільній стіні житлової камери є дуже важливим, бо досі вважали, що виникли вони недавно внаслідок поперечного поділу хати. Аналіз архівних та етнографічних матеріалів показав широке побутування такого плану в Карпатах вже на початку XVII ст. у середовищі дрібної шляхти. У конструктивному відношенні це були зруби-п’ятистінки, що виступали ядром житлових і житлово-господарських будівель.

 

Археологічні дані останніх років розкривають їхнє давньоукраїнське походження. Рядові дружинники і військові поселенці городищ-фортець та феодальних замків Київської Русі, а пізніше Галицько-Волинського князівства, які в мирний час займались землеробством, проживали разом із сім’ями у клітях оборонних споруд, часто дворядних. Зовнішні кліті в поперечному напрямку були вужчими і використовувались як складські приміщення, а жили у внутрішніх, які були ширшими.

 

У пам’ятках народної архітектури, що дійшли до нас з минулих часів, є чимало архаїчних елементів. Серед них — "сохи" — високі (до 5 м), роздвоєні вгорі стовпи.

 

Вкопували їх у землю, а в розвилини зверху клали колоду чи брус, на нього навішували "ключини" (дерев’яні жердини із сучками), а пізніше — крокви, з’єднані парами (зарубані), на які лягала площина стріхи. Сохи брали на себе основну вагу даху, зменшуючи навантаження на стіни. "Сошкова" конструкція даху зберігалася донедавна в хатах-землянках на півдні України. Стелі в будівлях не було, тому іноді зсередини було добре видно сохи, сволок і ключини.

 

Про інтер’єр житла в XV — XVII ст. маємо дуже скупі відомості. В описах замків Скали, Смотрича говориться про побілку світлиць і печей. У житлах, що опалювалися "по-чорному", жили слуги. З цього можна зробити висновок, що й сільське житло назагал було курним.

 

Багато цікавих описів знаходимо в повідомленнях іноземних мандрівників, які відвідали Україну в різні часи: наприклад, шведський посол К. Гільдебрант, який подорожував Україною в 1656 — 1657 рр., писав, що в хаті селянина стояла велика піч, де пекли й варили, а зверху на ній, на овечих шкурах (на старих кожухах) спали діти та челядь, а господар з господинею — на підвищеному тапчані.

 

Всюди в Україні, за винятком деяких районів Карпат і Полісся, хати білені. Білі стіни добре гармоніювали з сірим солом’яним або дерев’яним дахом. Всередині хати також завжди були охайно побілені, розмальовані кольоровою глиною, оздоблені витинанками, утикані квітками, запашними травами. Німецький географ Йоган Ґеорг Коль, який подорожував Україною 1838 р., писав: "Живуть у чисто вдержаних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що перед кожною неділею миють їх, як це роблять голландці, але ще що дві неділі їх білять. Тому їхні хати виглядають біло, неначе свіжовибілене полотно".

 

Українська хата була не тільки архітектурним об’єктом, а й своєрідним знаком, що віддавна виконував естетичну і символічну функції. Так, вже на перший погляд можна було визначити ступінь заможності й уподобання господаря. Зручність розташування будинку свідчила про шанування господарем певних народних звичаїв; чисто підведені призьба, стіни, вікна характеризували добру і чепуристу господиню.

 

Хата є елементом усіх форм сучасної духовності, одним з провідних втілень української національної ментальності. У ході формування свідомості хата виступала спочатку як синкретичне уявлення, символ, далі як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття, — як ідея, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія.

 

Загальновідомо, що в давнину люди боялися злих духів не менше, ніж ворогів, звірів. Тому своє житло намагалися захистити, по-своєму укріплювали його (мій дім — моя фортеця) і суцільно "охрамовували". Слово "храм" стоїть в одному ряду з "схрон", "хоронити", "хороми", "хоромища". Житло в XIII — XVII ст. було, по суті, храмом, сакральною спорудою. Воно заповнювалося магічними знаками, речами, оберегами. В цьому свою роль відігравало і спеціальне оздоблення житла. Орнаментувалися отвори (двері, вікно, комин), щоб через них не проникала нечиста сила. Завдяки цьому вся хата перетворювалася в магіко-практичний оберіг, в якому кожна річ отримувала особливу вартість. Так, звичайна хата ставала схованкою добробуту, духовного затишку і щастя.

 

Важливе місце у традиційній свідомості має уявлення про свою хату: "своя правда", "у своїй хаті кожний пан". Власна господа була простором для більшої волі в діях. Тому вона сприймалася як рідна. У народних піснях маємо безліч прикладів того, що "де хата, там і паніматка". Глибоке відчуття своєї хати, правди, сили і волі підводить до універсальної потужної ідеї — Матір, Хата, Батьківщина. А це переконує у великому значенні "хати" як символу.

Народне житло

Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Це затишна, найчастіше білена зовні і всередині, будівля під солом'яним дахом. Такі житлові споруди тягнуться широкою смугою середньої і південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області, що в Росії. Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати ми бачимо прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.

Народне житло цікаве і оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмет у ньому, крім утилітарного призначення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю.

Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. «Гляди ж, дочко, — повчає мати в одній казці, — як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, поприбирай; а в суботу ввечері причілок підмаж, долівку вимаж...». Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами.

Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.

Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом булооднокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII—XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.

Двокамерне селянське житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни.

Трикамерне селянське житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно вважається наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, крім власне хати і сіней, мали ще комору.

Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни і комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів («стебку», «пукліт»), у західних районах України — хлів, приміщення для сільськогосподарського реманенту.

Розглянуті типи трикамерного житла стали основою для створеннябудинків з двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове).

Розрізняють два варіанти такого житла: «дві хати підряд», «хата через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст.

План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувались на обидва боки сіней (подвійне житло), тобто замість комори влаштовувалось ще одне житло.

Отже, в народній житловій архітектурі завжди передбачали додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла. Думали також про можливість збільшення житлової будівлі шляхом добудови до первісного об'єму нових приміщень. У цьому випадку збільшувалися кубатура будівлі й площа забудови, що спричинювало відповідні зміни в плануванні не тільки всієї споруди, а й садиби.

В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі).

Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінцем».

Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок — клітей. До речі, кліті є складовою найрізноманітніших будівель.

Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на віддалі, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками.

Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою мали поширення не тільки в лісостеповій смузі, а й у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: «мазанка», «хворостянка», «кильована» та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів — з природного каменю (ракушника, солонцю тощо).

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах («платвах»), покладених на верху стін.

На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (пристосування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах).

Дах покривали переважно соломою, зв'язаною у сніпки («кулики», «китиці», «плескачі»), а на Лівобережжі — розстеленою соломою (внатруску).

Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості, взаємної пов'язаності та міцності.

У лісостеповій і степовій смугах хата, незалежно від матеріалу, з якого збудована (зрубна, глиновалькована, городжена і мазана глиною, з каменю), завжди ззовні й зсередини побілена. Серед зелені садів вона виділялась білим кольором стін, а жовтогарячі плями (облямівки вікон, дверей, призьби) надавали їй веселого вигляду.

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь і його відповідник — червоний колір, наприклад, вважали надійними захисниками від різних лих. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було боронити від «нечистої сили». Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

Традиційно так склалося, що власне процесу зведення оселі передувала ґрунтовна підготовка, з'ясовувалося чимало обставин. Це, насамперед, вибір місця забудови. Останнє супроводжувалось різними обрядово-магічними діями. Наприклад, під кожним рогом майбутнього житла після заходу сонця таємно від чужих очей насипали купки зерна (там, де буде покуть, піч, причілок і постіль). Перед сходом сонця дивилися, чи цілі купки. Якщо цілі, значить, місце вибрано вдало. Придатним вважалося також місце, де лягає худоба.

Існувало багато своєрідних вимог, дотримуватися яких вважав за необхідне майбутній господар. Це, насамперед, шанобливе ставлення до майстрів, від уміння і сумлінності яких залежало майбутнє життя. Виявляючи гостинність, господар пригощав їх під час закладання будівлі, укладання сволоків, а також по завершенню будівництва.

Побутував звичай під час закладання в одну яму класти гроші (щоб не переводились вони у хаті), у другу — вовну (щоб було тепло), у третю — жито (для довголіття). Це було в ранньому родовому суспільстві своєрідною «будівельною пожертвою», компенсацією духам за зрубані дерева. Після задобрювання духів, згідно з віруваннями, у хаті мали водитись гроші, а господар повинен збирати добрі врожаї. Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають глибокої давнини, характеризується повсюдно типологічною єдністю. Так, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором («щелепами») до фасадної («чільної») стіни. По діагоналі від печі розташований парадний кут («покуть»), у якому висіли ікони, прикрашені рушниками, цілющим зіллям та квітами. Біля столу попід стінами ставили лави, а зі зовнішнього боку — переносний ослін. Зліва від столу знаходилась скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю і причілковою стіною, влаштовували піл («приміст»). У кутку біля дверей робили дерев'яні полички, або мисник, а уздовж чільної стіни над вікнами навпроти печі — полицю для хатнього начиння та хліба.

Українська вариста піч за формою комина, який розташовувався над припічком, поділяється за типами на лівобережну, правобережну і лемківську. Лівобережна піч має комин; її стінки приставлені на припічок урівень з ним. Правобережна піч має комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді нависаючого над припічком коша. Лемківська піч, крім орієнтації її отвору на причілкову стіну, має комин, подібний до печі правобережного типу.

Народні меблі в українській хаті завжди залишалися на своєму традиційному місці, не змінювали своєї форми. Наприклад, «піл» (постіль) до наших днів зберіг найпростішу конструкцію дощатого помосту на чотирьох вбитих у глиняну долівку кілках. Наприкінці XIX ст. у заможних селян з'явилися пересувні ліжка на чотирьох гранчастих ніжках. Дощаті стінки такої постелі були вправлені у пази верхньої частини стояків. На дно настеляли солому.

Лави робили з масивних дощок, які клали на дерев'яні колодки або кілки, забиті у глиняну долівку. Пізніше з'явились різні види лавок зі спинками, скринями для постелі. Такою ж конструктивною простотою відзначалися й інші хатні меблі. Попри всю ощадливість у використанні житлової площі селяни виявляли і естетичний смак. Усі меблі — ліжко, мисник, скриня, стіл, навіть жердка для одягу — мали, крім утилітарного, ще й інше призначення. Вони повинні були прикрашати кімнату. Тому їх, як правило, оздоблювали різьбою чи розписом. Таким чином, інтер'єр хати набував гармонійності й досконалості з господарського, архітектурного та естетичного погляду. Водночас завдяки своїй багатогранності, скупості речей і предметів він з дивовижною чіткістю виявляв людську сутність, особливість господаря, його звички.

Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з регіонів України має свої особливості щодо будівництва, використання матеріалів, оздоблення приміщень тощо.

Поділля. Житлові будівлі цього регіону вирізняються мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Віддавна у будівництві тут використовували глину і солому. Переважаючим типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обидвох боків сіней. У них були печі й приблизно однаковий інтер'єр. Менше приміщення використовувалося як кухня, більше — як кімната для гостей.

Полісся. У минулому це край лісів, боліт, тому житла тут споруджували з дерева. Найдавніші з них були однокамерними (складалися тільки з житлового приміщення). У XVI ст. відбулися інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали розвиток хліборобства, розширення торгівлі. Усе це позитивно позначилося і на характері будівництва. Широкого застосування набуває різане дерево; рублені дахи замінюються крокв'яними; розповсюджується покриття соломою, побілка житлових приміщень; зростає кількість господарських будівель, які часто блокуються з житлом.

Південь України. Природні умови (спека, вітри), наявність таких матеріалів, як глина і камінь, обумовили спорудження будівель з товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок з масивним земляним дахом. Переважна більшість жител у XIX ст. мала великі вікна, дахи під соломою або очеретом. Останні були двосхилими із фронтонами, які часто оздоблювалися декоративним ліпленням.

Середня Наддніпрянщина. Цей край віддавна був густо заселений, з добре розвинутим народним будівництвом. Воно було каркасне і зрубне. Обмежена кількість дерева спричинювала застосування соломи, очерету, лози, які гармонійно поєднувалися. При цьому майстерно використовувались їх декоративні властивості. Багатоваріантності осель не існувало. Панівним типом тут слід уважати хату з житловим приміщенням, сіньми і коморою (на Черкащині, у деяких районах Київщини — з двома житловими приміщеннями і сіньми). Інтер'єр відзначався декоративністю завдяки використанню тканин, вишивок, кераміки, розпису печей і предметів побуту.

Слобожанщина. Це один із кількох регіонів України, що утворився на роздоріжжі Дикого степу, між політичними кордонами трьох держав — Росії, Речі Посполитої (Польщі) та Кримського ханства — протягом XVII—XVIII ст.

На Слобожанщині будували дерев'яні хати, зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи вкладали соломою. Краї стріхи відводили від стіни і спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш привабливої оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (з житлового приміщення і сіней), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми). Рідко траплялися хати з житловим приміщенням, сіньми і коморою.

Українські Карпати. Край особливо цікавий багатством архітектурних форм, конструкційних прийомів і планувальних структур у народному житлі. На Бойківщині, наприклад, де населення віддавна займалося хліборобством, хати всюди крили соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей із стовпчиками. У плані бойківські хати відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою і сіньми. У західній частині хати дуже часто блокувалися з господарськими приміщеннями у довжину. На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями і оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки).

Основним типом житла тут вважається хата з галерейкою і двома житловими приміщеннями, розташованими по обидва боки від сіней. У найзахіднішій частині Українських Карпат — Лемківщині села розташовані в долинах рік і потоків. Хати тут здебільшого «дивляться» вікнами і дверима на дорогу. Класичним типом лемківського житла була «довга хата». Так називали народне житло, в якому під одним дахом зведені житлові й господарські будівлі: хата, сіни, комора, стайня, боїще (клуня), возівня.

Хати споруджували найчастіше зі смерекових півкруг-ляків, а на Закарпатті й у Східній Словаччині — дуже часто з бука. На кутах в'язали вінці за допомогою «простого замка» або «риб'ячого хвоста». Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття і червоточин, але була й своєрідним оздобленням. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. Стики вінців завжди білили, тому вони яскраво виступали на темному тлі стін і горизонтальними смугами підкреслювали фактуру хати. У деяких місцевостях Лемківщини побутував також декоративний розпис.

Рівнинне Закарпаття. Це територія в долині р. Тиси та її приток. Переважна більшість будівель тут зрубна з дуба, подекуди з липи. Стіни зовні обмазані глиною або «полісковані» й закидані глиною з половою. При обмазуванні та виділенні окремих деталей тут віддавна використовували синій колір, пластичне ліплення. Дахи робили високими й покривали соломою. Тому за своїми формами, окремими елементами, побілкою місцеві хати нагадують будівлі з інших регіонів України, насамперед Поділля.

   

СВІТОГЛЯД РІДНОВІРІВ

СВІТОГЛЯД РІДНОВІРІВ

Рідновір'я спирається на відмову від будь-яких релігійних канонів та догмат. Якщо замислитися над словом "віра", то на думку Рідновірів, вірити не можна в щось, чого не знаєш напевно. Тому Рідновір'я грунтується не на вірі у Богів, а на вірі Богам. Боги представлені як старші, мудріші безтілесні істоти, яким прийнято довіряти, покладатися на їх особистий і духовний досвід. По-друге, віра Рідновірів, - це знання(Відання) Божественного і Природного, уміння

 їх ділити. І, нарешті, найголовніше - це Вірність заповітам Предків, вірність землі, яка дала тобі життя. Не існує у Рідновірів і певної ієрархії, послідовники віри не зобов'язані брати участь у богослужіннях, наряжати на себе певний одяг. Шанувати Предків у Рідновірів - означає наслідувати їх календар, їх свята, Традиції і Звичаї, носити традиційний одяг. Але навіть звичаї не являють собою суворі, неухильно здійснимі правила. Кожен має право приділяти їм більше уваги, або менше, спираючись на свої бажання. Не обов'язковим є також і шанування якого-небудь лідера, духовного провідника. Кожен може, спираючись на особисті внутрішні бажання, наслідувати будь-яку людину в общині, або ж самому бути лідером. Ніяких підрядних зв'язків в общині немає ("волхв-підволхв-рядовий"). Рідновіри говорять: "Оскільки ми діти Богів по праву народження - немає ніяких перешкод, щоб спілкуватися з ними безпосередньо".
Щоб поспілкуватися з Богами, рідновіру не потрібно йти в храм, або звертатися до когось за допомогою. Немає поняття "глава", "святий" і так далі. Усі рівні і кожен має можливість спілкуватися з Богами безпосередньо, від серця. Проте, існують і Капища. Капище - свого роду святилище, де моляться Богам, говорять з ними. Першим Капищем рідновіра вважається саме його душа, де Боги і живуть. Потім - Природа і природні святилища : місця Сили, Священні камені, джерела, дерева. Безпосередньо храми, створені руками общини не є такими важливими місцями, де можна поспілкуватися з Силами.

ДУХОВНИЙ ЗМІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ

Українська хата довершений витвір народної архітектури, місце де горить родинне вогнище, сімейний храм, в якому все на своєму місці, зумовленому не тільки, оптимальністю планування житлового простору а й світоглядними уявленнями народу. Піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, в якій були вікна, як правило, не менше трьох: покутнє, застольне та навпроти печі. «Піч у хаті - те саме, що вівтар у церкві». В Україні існував справжній культ печі. За давніми віруваннями за піччю живе Домовик — добрий дух сім'ї, що поселяється у новозбудованому домі разом з людьми. Має вплив на добробут сім'ї, бо він господар дому, бог хатнього вогню й печі, охоронець не тільки хати, а й усіх, хто живе в ній. Від нечистої сили люди оточували себе магічними оберегами, які вирізьблювали над вікнами і дверима. Найвизначніша роль належала південно-східному кутку хати - "покуті", "святому куту", "червоному куту". Який розміщувався діагоналі від печі Тут влаштовували домашній вівтар - ставили домашній іконостас - над столом на причілковій та чільній стінах кріпили ікони або їх виставляли на спеціальних поличках, якщо хата не була курною. Перед образами завжди вішали лампадку з гутного скла місцевого виробу або ставили у металевих свічниках запалені свічки. Для обрамлення образів виготовлялись спеціальні рушники - "божники". Тут перебувають хатні боги, тут садовлять найпочеснішого гостя, тут сидять наречені, тут стоїть Дідух.

Деталь дерев'яного сволока. Запорізька обл. 1739.

Уздовж бічної стіни ставили стіл, а попід  чільною та причілковою стінами наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами.  В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба. Священним значенням наділяв наш народ хатній сволок. Це був символ міцності будови, міцності сім'ї, міцного здоров'я всіх мешканців цього житла. На сволоці часто робили орнаменти, написи, ще дохристиянські символи. Крім того, інтер'єр української хати ніколи не був статичний, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжо підмазану підлогу тканими ряднинами. Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою  вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл ставили квіти. Широко використовували квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею обов'язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах. На Трійцю та на Купайла хата прикрашалася живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, які освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій. Зміни в інтер'єрі житла також зумовлювалися і сезонними роботами, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виносили на горище, або в комору, бо жінка займалася  полем та іншими справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій вигляд, свою символіку і образну динаміку. І ми, будуючи собі сучасне житло, можемо використати народний досвід, щоб створити українську хату, а не мертвий котедж по проекту з журнала.

Для дітей із Центру реабілітації вишивають сорочки

Для дітей із Центру реабілітації вишивають сорочки.

Фото: 04744.info

Вишиванки власноруч виготовляють уманські жінки та дівчата в рамках благодійної акції, організованої Інтернет-виданням "Сайт міста Умань". Близько двадцяти п’яти вишиванок на хлопчиків та дівчаток віком від двох до шести років планують подарувати закладу уже за місяць.

– Першу повністю готову вишиванку нам передала вчора Аня Прокопишина. – розповідає організатор заходу Юлія Красновид. – Це молода дівчина, вона зараз у декретній відпустці, виховує дев'ятимісячного сина. Про нашу акцію взнала з оголошення в соцмережі, там же і запитала, як можна долучитися. Я їй завезла викрійку 24 жовтня, а 15 листопада вона мені передала повністю готову вишиту сорочечку на хлопчика 5-6 років. Також маємо на руках іще дві вишиті, але іще не зшиті сорочечки, вони зараз в роботі. До речі, Аня так захопилась процесом вишивання, що сьогодні взяла в мене іще дві викрійки – одну для себе, і другу для своєї мами. Сподіваюсь, вони встигнуть вчасно впоратись з роботою.

Вишивають сорочки для діток з Центру реабілітації як жінки-домогосподарки, так і працюючі жінки, і навіть бізнес-леді. Також до акції долучились жінки та дівчата, що живуть в інших містах України. Серед них Оксана Первова-Рошка – поетеса та композиторка з Чернівців. Наймолодша вишивальниця – студентка-першокурсниця Дарина Луганцева – також живе не в Умані.

Організатори кажуть, що серед вишиванок для діток з Центру соціально-психологічної реабілітації будуть як сорочки ручної роботи, так і з машинною вишивкою.

– Наразі нам не вистачає близько десяти сорочечок. Не знаю, чи встигнемо їх вишити вручну до призначеного часу. – продовжує Юлія Красновид. – Тому долучитись до акції може практично кожний. Для цього потрібно просто купити фабричну вишиванку і передати її нам. Всі сорочечки ми будемо дарувати діткам в один день – 13 грудня на Андрія. Є веселий український звичай для цього вечора – проводити вечорниці з кусанням калити, жартами та танцями. На це свято запросимо всіх вишивальниць, закрійниць, швей та інших благодійників, які долучаться до цієї акції.

Джерело: Сайт міста Умань

нь

Місце блаженства і спокою.

Так зазвичай говорять про храм, але наша розповідь – про унікальний Музей вишиваних ікон, який діє у Львові з 1999 року.

… Хочеться спокою. Так хочеться спокою, але де його знайти у шарварку великого міста, у наших перенасичених негативною інформацією буднях? У центрі Львова, біля Опери, де завжди людно, гамірно, де ревуть сирени від великої кількості транспорту?

Виявляється, що таки тут. Всього за два десятки метрів від Оперного театру ніби заховався від цього гамору Музей вишиваних ікон. Заходиш сюди – і ніби опиняєшся в іншому світі. У невеликій залі - понад дві сотні ікон: благородні, витончені лики святих дивляться на тебе зі спокоєм і любов’ю, випромінюють ласку і якесь особливе тепло.

Це тепло йде від тла ікон, бо усі вони на жовтому фоні, що символізує Боже сяйво, Боже світло, й це унікальний «почерк» автора цих ікон - багатолітнього священика, доктора Дмитра Блажейовського, який у переддень Пасхи минулого року відійшов у вічність – на сто першому (!) році життя!

Митець від Бога

Отець Дмитро Блажейовський створив щось унікальне в українському народному мистецтві, у вишивці.

«Вишиваної ікони не має ніякий інший народ. Це є наше, українське, те, що засвідчує нашу ідентичність. Українці вишивають на побутовому рівні – обруси, сорочки, а я хотів підняти вишивку на вищий щабель», – казав він за життя. Вишиваними іконами тепер захоплюються відвідувачі музею. Експозиція насичена: понад дві сотні ікон туляться одні коло одних.

Ось ікони Ісус-Вседержитель, Ісус-Пантократор, Ісус-Учитель, різні види Богородичних, серед яких – найвідоміші українські чудотворні ікони: Почаївська, Крехівська, Зарваницька, Львівська, Гошівська, Охтирська, Єлецька, Києво-Печерська, Києво-Введенська. Боронявська, Самбірська, Унівська. Справді, з різних куточків України й поза її меж, бо у колекції є також Матір Божа Неустанної Помочі, Белзько-Ченстоховська, Остробрамська. Це ті ікони, до яких люди найбільше моляться. Їх понад тридцять у музеї.

Також є вишивані біблійні сюжети, ціла плеяда святих жінок і чоловіків, новітні українські святі, яких проголосив Папа Римський Іван Павло ІІ.

Отець в останні роки свого життя вишив тридцять хоругов із їхнім зображенням. Деякі подарував львівським церквам. Є тут вишиваний іконостас з дванадцятьма традиційними празниковими іконами, і серед тої богословії у вишивці виділяється світський ряд – портрети видатних українців: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, є гетьмани, козаки на конях і дуже цікава картина «Лебеді над Дніпром». Вона якась особлива, виділяється із загального тла, як і одна з останніх його робіт «Пієта»: сірий колір відомої ватиканської скульптури на малиновому тлі.

«Найулюбленішою іконою отця Блажейовського була Київська Оранта, – каже адміністратор музею Наталія Струк, – На своє сторіччя він відтворив її копію і подарував лемківській церкві у Шевченківському гаю Львова. Отець сам походив з Лемківщини і дбав аби зберігалися лемківські традиції. Оранта, яка здійнялася над куполами Софії Київської, молиться за всю Україну. Вона займає почесне місце в музеї і біля неї хочеться стояти, думати, заглибитись у щось сокровенне. Як і коло інших ікон.

«А останньою роботою отця була Плащаниця, з якою він похований – за його ж заповітом, – продовжує розповідь адміністратор музею. – Цікаво, що отець Дмитро відійшов у вічність у страсну суботу, перед самим Воскресінням, коли у церквах люди вшановували Плащаницю, і не в одній церкві лежали вишиті Плащаниці за його взірцем».

Митець і священик не лише вишивав ікони, але й видав чотирнадцять збірок їх взірців – щоб будь-хто міг відтворити такий образ. Спочатку він малював кілька ескізів ікони, яку хотів вишити, вибирав найкращий, наносив кольори й тоді переносив це на міліметрівку – щоб розрахувати хрестики. Робота надзвичайно клопітка.

По-своєму Блажейовський підійшов до зображення ликів святих: тут він використовував вчетверо менший півхрестик, ніж на іконі, й тому обличчя (і руки також) виходили, мов живі. Недаремно люди уважно придивляються і питають чи це не намальовано. Деякі ікони вишиті дуже дрібно. У музей мені показали зображення чотирьох євангелістів, які отець вишивав під лупою: на одному сантиметрі – 144 стібки! Справді подиву гідне. А робив він це для того, щоб виходили маленькі ікони, які можна помістити на митрі чи ризах єпископа. І залишив для церкви унікальний спадок: одну збірку присвятив виключно церковній вишивці: із взірцями вишиваних фелонів, мантій, церковних обрусів, покрівців, рушників. Тепер цим користуються громади, які відновлюють чи заново будують церкви

Сюди щодня приходять люди, оглядають цю незвичайну експозицію, моляться. Це один із рідкісних музеїв, де панує надзвичайний спокій і молитва. І водночас триває повноцінне музейне життя: екскурсії, виставки, різноманітні зустрічі, презентації. За життя отець був сам ініціатором і промотором багатьох мистецьких і духовних заходів. Тут відбувались презентації його книжок, які він писав до глибокої старості. Остання, двадцять шоста книжка, вийшла уже після його смерті. Писав на теми церковної історії, історії України, власні роздуми, видавав церковні шематизми, які дуже цінні для церковних науковців.

Вишивати отець Дмитро Блажейовський розпочав виключно з потреби, коли душпастирював у США: у церкві потрібен був вишиваний обрус, а повернувшись у 1973 році до Риму, став вишивати майже щодня. Йому уже було поза шістдесят. У дев’яності роки отець Дмитро Блажейовський став часто приїжджати в Україну. 1992 року відбулась його перша виставка вишиваних ікон та хоругов у Львові, далі - у Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Києві, Каневі, Миколаєві. Такі виставки пройшли в 150 містах України. По кілька разів – в Софії Київській, в Михайлівському золотоверхому соборі, в Українському домі. Його вишивані роботи прикрашають собори Мюнхена, Люрду, Риму, Ватиканську бібліотеку, є в Північній і в Південній Америці, в Австралії, і це ще далеко не повний перелік.

Старість до нього так і не прийшла

В Україні мистецтво вишиваної ікони поширюється, знаходяться послідовники отця, які вишивають і за його взірцями, і за своїми. У музеї розповіли кілька цікавих фактів про те, як тяжко хворі люди бралися за вишивання ікон і оздоровлювалися. Лікарі не можуть пояснити цього феномену, хоча, це пояснення дуже просте: вишивання ікони – це теж прославляння Бога, це великий енергетичний заряд, позитив, який здатний підносити людину до висот, робити внутрішні переміни…

Ця людина працювала до останніх днів свого життя. Я була на презентації його книжки, яку він видав на 99 році життя. Чи часто доводиться бувати на таких заходах, які ініціює 99-літня людина? І маючи понад дев’ять десятків за плечима, він бідкався: «А що я робитиму на старості?». Старість так до нього і не прийшла. Він часто літав з Риму в Україну і навпаки. До останніх днів брав із собою в літак ноутбук, прекрасно ним користувався.

А ще в музеї розкажуть про його незвичайну квартиру у Риму з терасою на горищі, на якій він вирощував «зеленину». Нею й переважно харчувався, а на заощаджені кошти купив у Львові приміщення для музею. Там, на терасі, серед зелені любив вишивати. І сам же ж підливав свій «город», як він любив казати, бо який лемко без городу? Щоб підлити цю його зелень, потрібно було щодня винести на терасу 120 літрів води.

Вставав рано, о шостій, багато молився, потім вишивав, вишивав, вишивав. Лягав пізно, близько дванадцятої. Його аскетичне й насичене працею життя справді гідне подиву у наш час надмірного споживання і нестриманості.

Та якби кожен з нас хоч трішки був схожий на цю людину, світ був би набагато кращим, добрішим, теплішим. Як його вишивані ікони.

Статті:

ПРО ВИШИВАЛЬНИЦЮ ЗНАЄ ВСЯ УКРАЇНА

Народні Майстри Вишивки Покуття

ІСТОРІЯ ВИШИВАННЯ

Як вишивали у селі Спас на Івано-Франківщині 100 років тому

Давня історія української вишивки

Безкоштовні схеми вишиванок, вишивок, сорочок чоловічих, сорочок жіночих

Схеми чоловічих вишиванок. Обіцяна схема: - Комірець - Манжет - Половинка переду

Кілька ідей для чоловічої вишиванки

Схема чоловічої сорочки: червоне з чорним

Надія Пастернак, Фото Йосипа Марухняка

Людмила Губаль: "Кожна лялька, як і кожна жінка, має свої норов і вдачу".

Свій внесок у розвиток народного мистецтва нашого краю вже зробила заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, голова Закарпатського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Людмила Губаль.

Майстриня — людина непублічна, але з нами поспілкуватися погодилася. Без її вишивок, керамічної ляльки, етнографічної народної чи обрядової ляльки не обходяться більшість виставок, фестивалів. Минулого року Людмила Губаль навіть отримала за це відзнаку Міністерства культури «За збереження народних традицій».

Пані Людмило, як давно пов’язали своє життя з мистецтвом?

— Із 80-х років минулого століття, після закінчення Ужгородського училища прикладного мистецтва. Тепер цьому присвячую весь вільний час. Будь-яке мистецтво не пробачає ліні. Водночас маю економічну освіту, здобула науковий ступінь. Поєдную викладання в інституті з вчителюванням у дитячій школі мистецтв.

Як вдається займатися і тим, і іншим?

— Викладання — це також творчий процес, який вимагає обізнаності, фаховості, нестандартного підходу, того, що тепер полюбляють називати креативним рішенням. А логічне мислення у поєднанні з творчим розвивають ту гармонійність, яка дає додаткову можливість утвердитися в нинішньому світі.

Давайте перейдемо до ляльок. Процес їх виготовлення дуже складний?

— Він досить тривалий. Спочатку слід виліпити ляльку з глини. Особлива увага тут приділяється обличчю. Далі відливається форма, а вже потім за нею виливається лялька. Відтак розписую фарбами і вимальовую обличчя, одягаю у народні шати, що робить ляльку неповторною. Адже вручну важко зробити щось абсолютно однакове, та й копіювати нецікаво.

Які ваші ляльки?

— Як і кожна жінка, вони мають свій норов і вдачу. Загалом стараюся їх вдягати у закарпатське народне вбрання різних районів нашої області. Цікавим є й народний одяг сусідніх областей: Львівської, Івано-Франківської, а також Центральної України. Закарпаття ж таке багате і розмаїте, що не перестаєш дивуватися. Кожен народний костюм вабить не тільки етнографічною різнобарвністю, але, водночас, широкою можливістю застосування декору, колористичної гами. Працюючи над лялькою, захоплююсь народним вмінням поєднувати практичність одягу з багатством його оздоблення, простотою і безмежним бажанням бути святково вбраним. Я отримую задоволення від роботи, особливо коли вдається зробити вдалий підбір матеріалів і тактовно поєднати різні техніки ручної вишивки, віднайти оригінальне вирішення образу ляльки.

Які бувають ляльки і яку функцію вони виконують в побуті?

— Ляльок умовно поділяють на кілька груп. Є, скажімо, етнографічні, ті, в яких костюм відтворений якнайближче до історії,  відповідає певному часовому періоду. За такими ляльками полюють колекціонери. Натомість художня лялька створюється митцем за творчим задумом. Має свій образ, може відповідати або не відповідати дійсності. Що ж до обрядової ляльки (її ще називають лялькою-мотанкою), то вона є оберегом у родині. Обличчя у такої ляльки немає, воно досить символічне. Вважається, що лялька-мотанка має бути безликою, а та, яка слугує берегинею, виготовляється ще й з хрестом замість обличчя.

Вона не повинна бути на когось схожою, щоб не завдати шкоди. Символічним є те, що такі ляльки роблять лише за допомогою ниток, стрічок, шляхом намотування, тому і звуться мотанки. Залежно від події виготовлялися різні ляльки: для тих, що для шлюбу, ретельно підбирали вбрання, головний убір, до такої ляльки обов’язково робили пару, бо вважали, що це сприяє продовженню роду. Після народження дітей віддавали таких ляльок дітям, щоб ті гралися. Обрядові ж ляльки робили для того, щоб пішов або, навпаки, припинився дощ. Або щоб забрати хворобу в людини. За переказами, лялька є посередником між живими і тими, хто ще не народився або кого вже немає. Нині прослідковується модна тенденція — збагачувати простір ляльками, вони стали частиною інтер’єру.

Де вже бачили ваші ляльки?

— Персональні виставки проводилися не тільки в Ужгороді, Києві, а й у місті Реманів­Здруй, що у Польщі, на міжнародних фестивалях у румунському Бая­Маре, Ярославі (Польща), містах Дебрецен та Егер в Угорщині.

Помітила, ви й добре вишиваєте?

— Так. Матерію підбираю різну, відповідно до стилю сорочки, задуманого образу. Дуже тішить те, що поряд із різноманіттям сучасних фабричних тканин ще можна знайти тканину ручного ткацтва — льняну чи конопляну. Вважається, що така сорочка має властивість оберега. Вишиваю не тільки сорочки, а ще й рушники. Вишивані рушники — це та прадавня традиція, що має застосування на всі випадки життя і заслуговує на увагу. Бо йдеться не тільки про багатство вишивки, а й збереження традицій, їх передачу від матері до доньки.

Пані Людмило, яке мали найцікавіше замовлення?

— Якось до мене звернулося подружжя та попросило вишити сорочку для свого сина. Весілля мали святкувати в США. Батьки цього хлопця були вихідцями з України, а сам він народився і мешкав за океаном. Завдання було не з легких. Маючи певну уяву, зі слів батьків, про молоду особу, що прагнула на власному весіллі бути одягненим у вишиванку білим по­білому, у поєднанні зі сріблястою ниткою, вишитою в Україні, з певними переживаннями взялася за роботу. Було водночас важко і цікаво, а це спонукало до внутрішньої зібраності. Бо хотілося не зіпсувати хлопцю свята й оправдати надії батьків, які мені довірилися. Сорочку переслали поштою. Коли ж мені надіслали фото усміхненого американського нареченого у ній, словами моєї радості було не передати.

Чи ділитеся своїм вмінням з іншими?

— Щороку за підтримки управління культури облдерж­адміністрації проводяться майстер­класи із традиційної народної забавки та з писанкарства, переважно для дітей. Нерідко й дорослі замовляють майстер­класи з розпису, писанкарства, вузлової ляльки. Цікавість до народного мистецтва зростає. Вміння зробити щось власними руками надає відчуття вагомості у власних очах. Мені приємно, що я можу в цьому комусь бути корисною.

Надія Федорчук. Фото автора

Днями Людмила Мар’янівна святкувала свій день народження. Від усього серця бажаємо гарного настрою, любові, щастя та творчого натхнення